ПОЛУНОЧНЫЙ ЧЕЛОВЕК
Украинские обитатели Карпат об упыре

Украинские обитатели Карпат об упыре

   – А що це за опир?

   – Опир? А це такий... Вони родились колись, такi люди сильнi... Я знаю?.. Крепкi такi родилися. Вiн нiчого не боявся, нiкого... вiн такий був, що знався з нечистою, не те що научаний, а родимий. А бабки, цi, що приймали дiтей, матерi, то вони якось iх визнавали тоже, що це, каже, родиться, такий вже буде сильний, цар народу. Вiн дуже швидко рiс, та дитина, крепкий ставав, швидко рiс дуже... Так i в народi така приказка, що, каже, такий крепкий, як опир. Тай вiн доростав до своiх рокiв, та й вже йому треба було йти на змагання з цими опирами. В кожному селi був свiй опир. Вiн оберiгав село. Народ в селi оберiгав... Як е в селi опир такий хороший, що й худоба в селi ведеться в людей, i пчоли, й все, пасiки й худоба... I слабкiсть в село не заходить – вiн не допускав нiчого. I не вмирае доти, поки не народиться другой, малий. I вже вiн як старший, i немае змiни йому, то вiн бiдкаеться, що, каже, що ж буде, що нема в селi опира, вiн знае, що нема. Та й тепер, як вже народжуеться цей, то вiн тепер приходить до його, i вже його благословив, i вмирае, а той вже росте. I це попереду благословляе, поки пiп не хрестив. Родиться вночi чи коли, i зразу вiн приходить до його, вiн знае, йому вже сказано, що змiна е. Та й вмирае вже... вiн тепер спокiйно вмирае... До його смерть приходить, вмирае, вiн знае, що змiна е, бо доти не вмре... А е так, що народиться другий... Цей ще е – i той вже росте...

   – I вiн йому не мiшае?

   – Вiн чого мае мiшати! Навпаки, це добре, що захист росте... А мати знае, потiм вже мати стае знати. Як вже вiн виростае, то й мати вже бачить, шо вiн такий крепкий.

   То один хлопець тоже такий був у матерi, дуже швидко рiс, народився первий хлопець. Ну, то й дорiс вiн вже великий, вирiс, та й десь ще собi вночi, ходить десь, тако нiч, то вiн ще кудись... Приходить додому дуже слабий i змучений. Ну, то мати й каже:

   – Сину, куди ти йдеш, де ти ходиш i куди ти йдеш?

   То вiн же не признаеться... Ну, то й мати все питае i плаче, де ти йдеш, що ти де робиш, що ти такий слабий... Ну, а вiн каже до неi, що ходив i буду ходити, бо менi треба ходити, ти мене на те породила, щоб я ходив, нащо ти, каже, мене породила, щоб я ходив. То й мати вже бiльш нiчого не казала... Може, вона потiм здогадалась, як вiн сказав, що це вiн ходить туди на змагання з другими опирами.

   – А що то за другi опирi – мерцi?

   – Нi, такi самi, живi.

   – З других сiл?

   – Мабуть... Я не знаю... Десь вони збиралися на якусь борбу. Може, з мертвими бився якими...

   – То виходить, що живий опир вмре, то вiн перетворюеться на мертвого опира i починае нищити худобу i людей?

   – Ну, то до худоби вiн нi, а тiльки до людей... Але до свого села вiн нiчого не мае, чого вiн мае, як вiн вмер i покинув собi замiну, що вiн до того мае? Може, з другого з якого села шкоду робить, а до свого чого...

   – А як же вiн слабець не пускае?

   – А я що, знаю... Так кажуть. Якось не пускае. Слабiсть тодi в село не ввiйде...

  

   Мертве царство: Казки про мерцiв, упирiв, привидiв / Худож.-iлюстратор Н. I/ Козлова; Худож.-оформлювач Л. Д. Киркач-Осипова. – Харкiв: Фолiо, 2005. – 383 с. – (Б-ка укр. казок).

twitter.com facebook.com vkontakte.ru ya.ru myspace.com digg.com blogger.com liveinternet.ru livejournal.ru memori.ru google.com del.icio.us
Оставьте комментарий!

Комментарий будет опубликован после проверки

Имя и сайт используются только при регистрации

(обязательно)